Фіатна пастка

«Нескінченно роздутий фіат – це найбільший фокус і найтемніша зла сила в історії».

Фіатні гроші здаються безпечними. Вони здаються стабільними та звичними. Ми виростаємо, заробляючи їх, заощаджуючи їх і сплачуючи ними податки. Це одиниця обліку наших зарплат, субстанція, яку наші банки зберігають для нас, засіб обміну, який ми використовуємо для купівлі всього, від продуктів до нерухомості. Вони настільки глибоко вплетені в тканину повсякденного життя, що більшість людей ніколи не зупиняються, щоб поставити під сумнів їхню природу, походження або неминучу траєкторію. Але під цією поверхнею нормальності фіатні гроші – це бомба уповільненої дії. Вони стимулюють короткострокове мислення, збагачують уже могутніх і тихо грабують майбутнє пересічної людини. Це причина, чому все здається дорожчим, чому зникає середній клас і чому ми повинні щороку працювати все наполегливіше, щоб залишатися на місці. Ласкаво просимо до фіатної пастки: в'язниці настільки комфортної, що більшість ув'язнених не усвідомлюють, що вони ув'язнені.

Інфляція часто подається громадськості як невелика, прийнятна ціна економічного зростання. Стабільні 2% на рік, які «стимулюють» економіку. Насправді інфляція – це прихований податок на кожного, хто тримає готівку або отримує фіксовану зарплату. Це оподаткування без представництва, стягується без обговорення, вилучається без згоди і розподіляється з дикою нерівністю. Щоб зрозуміти, як інфляція працює на найфундаментальнішому рівні, розгляньмо уявний експеримент. Уяви собі крихітну економіку, в якій є лише дві речі: десять яблук і десять доларів. За умови балансу попиту та пропозиції природна ціна одного яблука становить один долар. Тепер уяви, що орган, відповідальний за грошову масу, вирішує подвоїти її, надрукувавши ще десять доларів, довівши загальну суму до двадцяти. Кількість яблук не змінилася. Якість яблук не покращилася. Нічого реального не було додано до економіки. Але тепер двадцять доларів женуться за тими ж десятьма яблуками. Ринок відновлює рівновагу: одне яблуко тепер коштує два долари. Яблука не стали ціннішими. Гроші стали менш цінними. Купівельна спроможність кожного долара зменшилася вдвічі. Це інфляція в її найчистішому вигляді: більше грошей женуться за тією ж кількістю товарів, що призводить до зростання цін. Важливе розуміння полягає в тому, що багатство не було створено. Воно було лише перерозподілено від тих, хто тримав початкові долари, до тих, хто першим отримав новонадруковані.

Ось чого не вчать у школах. Інфляція не впливає на всіх однаково. Коли створюються нові гроші, вони надходять в економіку через певні канали: через банки, корпорації, державні контракти та ринки активів. Люди, найближчі до джерела, отримують вигоду першими, оскільки вони можуть використати нові гроші до того, як ціни скоригуються. Вони купують активи, інвестують у ринки та фіксують прибутки, поки купівельна спроможність кожного долара все ще відносно ціла. Тим часом пересічні люди, ті, хто живе на зарплату або фіксовані доходи, відчувають інфляцію пізніше, після того, як ціни вже зросли. До того часу, як нові гроші потрапляють до зарплати середнього працівника, ринок вже переоцінився. Вартість житла, їжі, охорони здоров'я та освіти вже зросла. Заробітна плата працівника – ні. Це явище, визначене економістом вісімнадцятого століття Річардом Кантільйоном, пояснює, чому багатство концентрується в руках тих, хто найближче до центральних банків та монетарної політики. Це не теорія змови. Це структурна особливість функціонування фіатних грошей. Система розроблена, чи то навмисно, чи як наслідок її архітектури, для передачі багатства від найманих працівників до власників активів, від периферії до центру, від багатьох до небагатьох.

Фіатні системи за своєю суттю базуються на боргу. У фіатній економіці гроші – це борг. Коли уряди витрачають більше, ніж заробляють, вони позичають. Коли споживачі хочуть більше, ніж можуть собі дозволити, вони позичають. Коли підприємства хочуть розширюватися, вони позичають. Вся система залежить від безперервного розширення кредиту. Центральні банки підтримують роботу цієї машини, штучно занижуючи процентні ставки, роблячи запозичення дешевими, а заощадження невигідними. Коли борг стає занадто великим, вони друкують більше грошей, щоб його покрити. Це призвело до найбільшої боргової бульбашки в історії людства. На момент написання цієї книги світовий борг перевищує 300 трильйонів доларів, це більш ніж утричі перевищує річний економічний обсяг усієї планети. Математика неминуча. Якщо процентні ставки зростуть, борг стане несплачуваним. Якщо друк грошей продовжиться, валюта знеціниться. Обидва шляхи ведуть до одного й того ж пункту призначення: розплати. Система не просто крихка, вона потрапила у смертельну спіраль власного виробництва, де кожне втручання створює умови, що вимагають наступного, більшого втручання. Кожен раунд друку ще більше знецінює валюту, що вимагає ще більшого друку для обслуговування тих самих боргів, що ще більше знецінює валюту. Рівноваги немає. Є лише прискорення до неминучого.

Архітектура цієї пастки не була випадковістю історії. Її таємно розробила невелика група впливових чоловіків, які точно розуміли, що створюють. У листопаді 1910 року шість найвпливовіших фігур американських фінансів сіли на приватний потяг у Гобокені, штат Нью-Джерсі, що прямував на острів Джекіл біля узбережжя Джорджії. Вони подорожували під вигаданими іменами, приховуючи свої особи навіть від провідників потяга. До групи входили сенатор Нельсон Олдріч, голова Національної монетарної комісії; Авраам Піатт Ендрю, помічник міністра фінансів; Пол Варбург, німецький банкір, який був найактивнішим прихильником реформи центрального банкінгу; Френк Вандерліп, президент Національного міського банку Нью-Йорка; Генрі Девісон, старший партнер J.P. Morgan; і Чарльз Нортон, президент Першого національного банку.

Разом ці чоловіки представляли або контролювали приголомшливу концентрацію національного капіталу. Протягом приблизно десяти днів таємних зустрічей вони розробили план того, що згодом стане Федеральною резервною системою. Пропозиція, відома як План Олдріча, окреслювала рамки централізованого банківського органу, який міг би випускати еластичну валюту, служити кредитором останньої інстанції та керувати грошовою масою з гнучкістю, яку не дозволяв золотий стандарт. Закон про Федеральну резервну систему був підписаний 23 грудня 1913 року, стратегічно приурочений до того часу, коли більшість представників Конгресу вже були у відпустці. Він створив центральний банк, що складався з дванадцяти регіональних резервних банків, координованих центральною Радою у Вашингтоні, округ Колумбія, гібридне творіння, частково публічне, частково приватне, з повсякденними операціями, на які сильно впливали ті самі приватні банки, для регулювання яких він нібито був створений. Створення Федеральної резервної системи ознаменувало нову еру у світових фінансах. Воно передало владу створювати гроші, найважливішу владу в будь-якому суспільстві, в руки інституції, яка діє значною мірою поза демократичною підзвітністю. Кожна велика нація зрештою прийняла ту саму модель: Банк Англії, Європейський центральний банк, Банк Японії, Резервний банк Індії, Центральний банк Бразилії. Назви відрізняються, але архітектура ідентична. Саме з цих інституцій виникає сучасна фіатна пастка, і саме їхні друкарські верстати фінансують війни, порятунки та перерозподіл багатства, що визначають нашу епоху.