Велика дивергенція

«Що, чорт забирай, сталося в 1971 році?»

Цифри не брешуть. Графіки не мають ідеологічних програм. І коли ти розглядаєш економічні дані минулого століття, картина настільки разюча, настільки безпомилкова, що потрібна навмисна сліпота, щоб її ігнорувати. Щось сталося на початку 1970-х років, що докорінно змінило траєкторію світової економіки. Дані найчіткіші в Сполучених Штатах, де роль долара як резервної валюти поставила його в епіцентр, але ударна хвиля досягла кожної нації на землі. Кожен важливий показник: зарплати, нерівність, заощадження, борги, вартість життя, розповідає ту саму історію з нищівною ясністю.

До 1971 року продуктивність праці та винагорода працівників рухалися синхронно. Оскільки працівники ставали ефективнішими завдяки кращим інструментам, кращому навчанню та кращим процесам, їхні зарплати пропорційно зростали. Це не була благодійність, це був природний результат грошової системи, яка, хоч і недосконало, відображала створення реальної вартості. Працівник, який виробляв більше, заробляв більше. Зростаюча хвиля піднімала всі човни.

Після 1971 року лінії розійшлися з неймовірною швидкістю. Продуктивність продовжувала зростати, керована невпинним поступом технологій. Але зарплати стагнували. Прибутки від усього цього підвищення ефективності, від усіх цих додаткових годин людської праці, що перетворилися на більший обсяг виробництва, були захоплені не працівниками, які їх створювали, а тими, хто володів фінансовими активами. Новонадруковані гроші текли вгору, роздуваючи ціни на акції та нерухомість, тоді як працівникам, які насправді створювали багатство, платили валютою, яка з кожним роком купувала все менше.

Дані про нерівність доходів розповідають сувору історію. Сполучені Штати пропонують найчіткішу ілюстрацію, оскільки їхні дані є найбільш детальними, але ця закономірність повторювалася в усьому індустріальному світі. Після Великої депресії сталося щось дивовижне: концентрація доходів серед надбагатих зменшилася. Середній клас розширився. Частка національного доходу, що надходила до нижніх 90%, неухильно зростала десятиліття за десятиліттям. Суспільства ставали, в економічному плані, більш справедливими. Не через перерозподіл, а через широкомасштабне спільне зростання.

Потім настав 1971 рік, і тенденція змінилася з майже хірургічною точністю. Частка національного доходу 1% найбагатших почала зростати, тоді як частка нижніх 90% почала падати. Найбільш високооплачувані, ті, хто входить до 95-го процентиля, продовжували бачити зростання своїх доходів. Але середні та нижчі верстви населення бачили, як зростання їхніх реальних доходів зупинилося. Важка праця стала коштувати менше. Лояльність до роботодавця стала економічно ірраціональною. Соціальний договір, який тримав середній клас разом скрізь, від Детройта до Дюссельдорфа, працюй наполегливо, заощаджуй розумно, і ти процвітатимеш, був тихо анульований.

Корозійні наслідки знецінення грошей не розподіляються випадковим чином. Вони найсильніше б'ють по тим, хто вже є найбільш вразливим, поглиблюючи існуючі соціальні розломи за расовою та гендерною ознаками. Розглянь дані щодо расової нерівності доходів у Сполучених Штатах, де докази найбільш широко задокументовані. З кінця Другої світової війни до початку 1970-х років розрив між середніми доходами чорношкірих та білих скорочувався. Відбувався реальний прогрес, не достатньо швидко, не достатньо плавно, але безсумнівно. Потім, близько 1971 року, цей прогрес зупинився. Конвергенція припинилася. Розрив, який скорочувався десятиліттями, просто застиг на місці і з того часу залишається вперто стійким до будь-яких політичних втручань.

Подібна динаміка спостерігалася скрізь, де існувала економічна маргіналізація: корінне населення в Австралії, громади іммігрантів у Європі, нижчі касти в Індії. Знецінення не створює нерівності, але воно фіксує її на місці.

Гендерний вимір розповідає паралельну історію. До 1971 року одного доходу було достатньо для утримання сім'ї. Батько або мати могли працювати, поки інший з батьків залишався вдома, щоб виховувати дітей, вести домашнє господарство та бути опорою громади. Після 1971 року, коли реальна заробітна плата стагнувала, а вартість життя зростала, таке становище стало економічно неможливим для більшості сімей. Жінки були не просто «звільнені» на ринок праці, вони були економічно мобілізовані. Домогосподарство з двома доходами стало необхідністю, а не вибором. Від Сполучених Штатів до Великої Британії, від Японії до Бразилії, нації майже миттєво стали економіками з подвійним доходом, і наслідки для сімейного життя, виховання дітей та соціальної згуртованості були глибокими.

Зростання вартості життя з 1971 року не пологий схил. Це стіна. Розглянь одну цифру, яка відображає абсурдність: банка томатного супу Campbell's. Майже сто років, протягом двох світових воєн, глобальної депресії та незліченних рецесій, ціна банки супу Campbell's залишалася напрочуд стабільною, близько десяти центів. Потім, на початку 1970-х років, ціна почала зростати. Сьогодні та сама банка коштує більше долара. Суп не покращився. Рецепт не змінився. Банка того ж розміру. Змінилися гроші.

Кожна країна має свою версію цієї історії: британська пінта молока, німецький буханець хліба, бразильський кілограм рису. Продукт залишається тим самим; ціна зростає, тому що мірило постійно зменшується.

Житло розповідає ту саму історію, але з набагато більш руйнівними людськими наслідками. До 1971 року молодий працівник майже в будь-якій індустріалізованій країні міг заощадити кілька років і купити будинок. Середня ціна будинку становила приблизно в два-три рази більше середнього доходу домогосподарства. Сьогодні це співвідношення зросло до восьми, десяти або навіть п'ятнадцяти разів у містах від Нью-Йорка до Лондона, від Сіднея до Ванкувера, від Окленда до Мюнхена. Ціле покоління було витіснене з володіння житлом. Не тому, що вони лінивіші або менш талановиті, ніж їхні батьки, а тому, що валюти, в яких деномінована їхня заробітна плата, систематично знецінювалися, тоді як активи, які їм потрібно купувати, систематично інфлювалися.

Нафта, їжа, освіта, охорона здоров'я, кожна базова вартість йшла за однією траєкторією. Індекс споживчих цін, який вимірює загальну вартість товарів та послуг, невпинно зростає з 1971 року за схемою, яку неможливо пояснити лише фундаментальними показниками попиту та пропозиції. Спільним знаменником у всіх цих секторах є не жадібність, не глобалізація, не технології. Це гроші. Коли ти вливаєш трильйони новостворених валютних одиниць в економіку, чи то долари, євро, фунти чи єни, ціни повинні зрости. Це не теорія. Це арифметика.