1971: День, коли світ відірвався від реальності

«Це слово – тимчасово – є найдорожчою брехнею у фінансовій історії».

Якщо ти вивчатимеш графіки довгострокових економічних даних, заробітних плат, нерівності, рівнів боргу, вартості життя, норм заощаджень, продуктивності, то помітиш дещо дивовижне. Майже всі вони ламають свої історичні трендові лінії приблизно в один і той же рік. Лінії, що десятиліттями підіймалися разом, раптом розходяться. Відносини, що залишалися стабільними протягом поколінь, раптово руйнуються. Це ніби землетрус вразив основи світової економіки, і все, що було збудовано на цих основах, почало зміщуватися та тріскатися. Цей рік – 1971.

До 1971 року продуктивність і заробітна плата зростали разом. Коли працівники ставали ефективнішими, коли вони виробляли більше продукції за годину, їх винагороджували пропорційно вищою оплатою. Це було інтуїтивно зрозуміло і відображало базовий принцип справедливості: ти виробляєш більше, ти заробляєш більше. Після 1971 року ці лінії різко розійшлися. Продуктивність продовжувала зростати, рухаючись невпинними технологічними інноваціями. Але заробітна плата вирівнялася. Пересічний працівник щороку виробляв все більше цінності, але отримував дедалі меншу частку цієї цінності.

Щоб зрозуміти, чому це сталося, чому сучасна економіка відчувається як бігова доріжка, яка постійно прискорюється, поки ми стоїмо на місці, ми повинні повернутися до того дня, коли світ мовчки відірвався від реальності.

У липні 1944 року, коли Друга світова війна наближалася до завершення, делегати з 44 країн-союзників зібралися в готелі Маунт-Вашингтон у Бреттон-Вудсі, Нью-Гемпшир. Їхнє завдання було монументальним: розробити новий міжнародний монетарний порядок, який запобіг би конкурентним девальваціям та торговельним війнам, що сприяли Великій депресії і, відповідно, самій війні.

Створена ними система була елегантною у своїй простоті. Долар Сполучених Штатів слугував би світовою резервною валютою, якорем, до якого прив'язувалися б усі інші валюти. Але сам долар був би прив'язаний до золота за фіксованим курсом 35 доларів за унцію. Будь-який іноземний уряд міг представити свої надлишкові долари Казначейству Сполучених Штатів і отримати золото в обмін за цим гарантованим курсом.

Це був недосконалий золотий стандарт. Опосередкований доларом, а не безпосередньо золотом. Але це був стандарт тим не менш. Існував фізичний якір. Система накладала дисципліну. Якби Сполучені Штати надрукували занадто багато доларів, інші країни могли б просто обміняти їх на золото, виснажуючи американські сховища та змушуючи до фіскальної відповідальності.

Якір тримався понад двадцять п'ять років, і протягом цих років світова економіка пережила безпрецедентне зростання, стабільність та широко розповсюджений добробут. Ця домовленість пояснює, чому історія сучасних грошей є, частково, американською історією: долар знаходився в центрі павутини, і кожна інша валюта була прив'язана до нього. Те, що відбувалося з доларом, поширювалося і на світ.

До кінця 1960-х років Сполучені Штати перевитрачали кошти. Вони вели В'єтнамську війну. Конфлікт, який поглинав приголомшливу кількість людей, матеріалів та грошей, одночасно будуючи вдома державу загального добробуту «Великого суспільства». Це була класична пастка «гармат і масла»: нація намагалася вести війну за кордоном і фінансувати соціальні програми вдома, не вимагаючи від своїх громадян платити за це податками. Рішенням, як завжди, було друкувати. Сполучені Штати створювали більше доларів, ніж мали золота для їхнього забезпечення. І інші нації це помітили.

Франція, під керівництвом президента Шарля де Голля, почала агресивно обмінювати свої надлишкові долари на золоті злитки, відправляючи кораблі через Атлантику, щоб забрати метал. Інші країни наслідували її приклад. Золоті сховища у Форт-Ноксі почали спустошуватися з тривожною швидкістю.

У неділю ввечері 15 серпня 1971 року президент Річард Ніксон виступив на національному телебаченні. У промові, яка передувала популярному телевізійному вестерну «Бонанза» (обраному навмисно для максимального охоплення аудиторії), він оголосив, що Сполучені Штати «тимчасово» призупиняють конвертованість долара в золото. Це слово «тимчасово» є, мабуть, найдорожчою брехнею в історії людських фінансів. Золоте вікно так і не відкрилося. Тимчасове призупинення стало постійним. І цим єдиним актом була трансформована вся монетарна архітектура світової економіки.

Того серпневого вечора кожна валюта на Землі стала фіатною. Вперше за всю історію людства вся планета функціонувала на грошах, які не мали жодного фізичного забезпечення. Не часткового забезпечення. Не недосконалого забезпечення. Взагалі без забезпечення. Гроші коштували стільки, скільки їм приписували уряди, і не більше. Це змінило структуру стимулів цивілізації за одну ніч, і ці зміни розгортаються вже понад п'ятдесят років.

По-перше, гроші стали боргом. У фіатній системі після 1971 року нові гроші створюються, коли видається позика. Коли банк видає позику, він не позичає існуючі депозити, він створює нові гроші з нічого, гроші, які існують лише як запис у реєстрі. Щоб мати більше грошей у системі, ти повинен створити більше боргу. Постійне економічне зростання, імператив, що керує всією сучасною політикою, вимагає постійного розширення боргу. Це створює систему, яка структурно залежна від запозичень, систему, де скорочення боргового навантаження є не просто болючим, а потенційно катастрофічним.

По-друге, розрив між заробітною платою та продуктивністю розкрився, як рана. До 1971 року, коли працівники ставали продуктивнішими завдяки технологіям та вдосконаленню процесів, їхня заробітна плата зростала паралельно. Прибутки від продуктивності розподілялися між капіталом та працею. Після 1971 року продуктивність продовжувала зростати, але заробітна плата стабілізувалася. Прибутки від підвищеної продуктивності були викачані через знецінення грошей. Новонадруковані гроші надходили не працівникам, а тим, хто володів активами: акціями, нерухомістю, фінансовими інструментами. Ті, хто був найближче до друкарського верстата, ставали багатшими. Ті, хто залежав від заробітної плати, відставали ще більше.

Ефект Кантільйона, спостереження, що ті, хто найближче до створення нових грошей, отримують вигоду за рахунок тих, хто найдалі від нього, перетворився з теоретичної концепції на визначальну рису сучасної економіки.

Ми – діти 1971 року. Кожне економічне розчарування, яке ми відчуваємо, відчуття, що ми працюємо більше за меншу винагороду, що система несправедлива, що середній клас руйнується, сягає корінням того серпневого вечора, коли останній якір до реальності був відірваний. Волатильність, нерівність, відчай, які ми бачимо сьогодні, – це звук експерименту, що досягає своїх меж.